Упрощенная HTML-версия
116
вмістом білка в зерні люпин посідає одне з перших місць серед
сільськогосподарських культур. В Європі введені в культуру три види
однорічних люпинів: жовтий (
Lupinus luteus
), білий (
L. albus
) і синій, або
вузьколистий (
L. angustifolius
). У світовому сільському господарстві люпин
займає близько 1% посівних площ [167].
В Україні люпин, на відміну від інших зернобобових (горох, боби,
вика, квасоля, конюшина, люцерна тощо), порівняно нова культура. Перші
повідомлення про посіви люпину в селянських господарствах колишньої
Чернігівської губернії належать до 1903 р.
Із створенням земської патрульної
агрономічної служби (1906–1910 рр.) на піщаних ґрунтах Українського
Полісся, Білорусії і Центральній Росії у сільських господарствах було
закладено показові ділянки люпину з метою його поширення. Професор
Київського університету св. Володимира (нині – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка) С.М. Богданов у 1914 р. писав, що ця
культура має довге коріння, пристосоване вилучати вологу та важкорозчинні
органічні сполуки із неродючих, піщаних ґрунтів. Люпини мають ще одну
особливість – брати необхідний для їхнього розвитку азот не із збідненого
поживними речовинами ґрунту, де азотних сполук часто обмаль, а з
необмежених запасів атмосферного азоту – повітря. Це явище можна
пояснити наявністю на корінні особливих утворень – бульбочок, у яких
вільний атмосферний азот перетворюється в азотні сполуки завдяки
життєдіяльності азотфіксуючих бактерій, що в подальшому забезпечує ріст і
розвиток рослини. Але головне те, що при висіванні люпину на піщаних
неродючих ґрунтах їхній стан істотно поліпшується, навіть у повному
перетворенні на родючі землі [168].
Стосовно симбіозу бобових рослин із бульбочковими бактеріями
відомо, що російський ботанік М.С. Воронін ще в 1867 р. описав бульбочкові
бактерії та майже через двадцять років, у 1893−1895 рр., у Франції авторами
перших робіт з означеної проблеми стали М. Бейєринк, Г. Гелльригель,
Г. Вільфарт [169, с. 331].