Упрощенная HTML-версия
115
методологічні принципи та методику проведення дослідження з питань
алелопатії.
Таким чином, проаналізувавши праці Л.Д. Юрчак, присвячені
методологічним дослідженням в алелопатії, можна зробити висновок, що
вчена була причетна до розробки одного із перших і основних методів ‒
біологічної проби на проростання насіння, яким у подальшому користувалося
багато науковців, а також самостійно розробила методику визначення
фітотоксичних властивостей ґрунтових мікроміцетів на рослинних і
мікробних тестах.
Вивчення процесів, що виникають при використанні люпину як зеленого
добрива.
У другій половині 60-х років XX ст. Л.Д. Юрчак досліджувала
фізіологічні, біохімічні та мікробіологічні процеси, що відбуваються при
мінералізації бобових рослин, а саме сидерального люпину, який широко
використовується в сільському господарстві, а також вивчала ФАР, що
утворюються при розкладі зелених добрив у ґрунті.
Рід люпину (
Lupinus
) належить до родини бобових (
Fabaceae
), клас
дводольних (
Magnoliopsida
), відділ покритонасінних (
Magnoliophyta
) [165].
Культура налічує близько 850 його видів, а назва походить від латинського
слова
lupus
(вовк) через наявність у насінні гірких отруйних речовин ‒
алкалоїдів. Люпин відомий людству майже 5 тис. років, про що свідчать
згадки ще у книгах давньогрецьких лікарів, зокрема Гіппократа (460‒364 рр.
до н.е.) «О питании человека», Теофраста (370‒286 рр. до н.е.) «История
растений», Діоскоріда (I ст. н.е.) «О лекарственных средствах» [166, с. 64].
Задовго до нової ери виявлено властивість люпину не лише рости на
неродючих землях, але і створювати сприятливі умови для інших, наступних
рослин. Стародавні природознавці намагалися зрозуміти природу таких
можливостей цієї культури, навіть дали люпину назву «сидерат», що в
перекладі з латинської означає «сонячний», «зоряний». Спочатку люпин
поширювали як декоративну культуру, потім як зелене добриво, а з появою
безалкалоїдних «солодких» сортів ‒ як кормову високобілкову культуру. За