Упрощенная HTML-версия
51
справі були зміни, перенесені сільським господарством після селянської
реформи 1861 р., то в 1890-і поштовхом став голод 1891 р., що викликав
значний інтерес до аграрної галузі не тільки в широких громадських колах, а
й у правлячих сферах [75, с. 20]. На українських землях серйозно
постраждалими були визнані Херсонська та Харківська губернії.
В. В. Докучаєв одним з перших відгукнувся на народне лихо і створив план
повної реконструкції сільського господарства південної Росії [2]. Бюрократія,
зі свого боку, зробила висновки. Департамент сільського господарства, що до
цього перебував у фінансовому відомстві, в 1894 р. перетворили в спеціальне
Міністерство землеробства і державного майна [76, с. 359]. Основними
завданнями нового міністерства стали поліпшення стану сільського
господарства шляхом казенного піклування про розширення корисної для
землеробства території, поширення агрономічних знань, розвиток кустарних
промислів. У складі нового міністерства засновано: Сільгоспраду,
Департамент землеробства і два відділи – Відділ сільської економіки і
сільськогосподарської статистики та Відділ земельних поліпшень.
В кінці ХІХ ст., коли наука про сільське господарство завдяки
В. В. Докучаєву та ґрунтознавству перейшла з розряду прикладної в
фундаментальну, про неї почали говорити як про агрономію [59, с. 93]. Її
розвиток в науковому й організаційному аспектах репрезентував загальні
риси регіонів, де сільське господарство довгий час зосереджувалось
сегментами в діяльності практично всіх громадських товариств того часу.
Проаналізувавши
становлення
та
розвиток
вітчизняної
сільськогосподарської дослідної справи, можна говорити про значний вплив
на цей процес соціально-економічного фактора. П. А. Кочубей, як
представник інтересів громадян приватної сфери, у виборі напрямів своєї
науково-організаційної та сільськогосподарської праці залежав від
соціальних умов, особистісних цінностей і рівня економічних відносин
суспільства. Тому під час визначення чинників, що вплинули на формування