Упрощенная HTML-версия
51
охорона природи), які в подальшому сприяли розгортанню його активної
науково-організаційної та педагогічної діяльності у всесоюзному масштабі,
визначили провідну роль ученого в розвитку ботанічної науки країни і роль
лідера у становленні й розвитку геоботаніки.
2.2. Харківський період науково-організаційної та педагогічної
діяльності вченого (1925–1934 рр.)
Від 1925 р. Є.М. Лавренко паралельно працював науковим співробітником
разом із видатними вченими Г. Г. Маховим та Д. Г. Віленським на
організованій у 1924 р. науково-дослідній кафедрі ґрунтознавства (згодом –
Інститут ґрунтознавства) при Харківському сільськогосподарському інституті
(ХСГІ), завідувачем якої був О.Н. Соколовський – учень академіків
В. Р. Вільямса і Д. М. Прянишникова [95, арк. 2]. Науковці неодноразово
виступали на прилюдних засіданнях кафедри з метою проведення
методологічної та пропагандистської роботи щодо подальшого розвитку
українського ґрунтознавства. У 1927 р. кафедра вийшла на провідні позиції в
республіці з питань науково-теоретичного обґрунтування подальшого розвитку
ґрунтознавства [57, с. 204]. Сучасні дослідники аграрної історії називають
Г. Г. Махова, Д. Г. Віленського та Є. М. Лавренка видатними дослідниками
природи і ґрунтів не тільки України, а й інших територій Радянського Союзу
[108].
Саме завдяки співпраці вчених на науково-дослідній кафедрі
ґрунтознавства проводилися геоботанічні дослідження і у ХСГІ. До складу
кафедри увійшли три секції: 1) динаміки та хімії ґрунтів; 2) географії та
морфології ґрунтів і 3) геоботаніки. Очолити секцію геоботаніки було
запрошено професора Д.Г. Віленського, який на той час працював доцентом
кафедри ботаніки та загального землеробства Тифліського (Тбіліського)
політехнічного інституту.