Упрощенная HTML-версия
133
Наприкінці 1918 р. В.І. Талієва запросили до Москви, обрали професором
Петровської (нині Тимірязівської) сільськогосподарської академії. У 1920 р.
рішенням колегії Наукового сектору Наркомосу РРФСР затверджено Комітет з
охорони пам’ятників природи, куди увійшов і В.І. Талієв
[47, с. 319].
Починаючи з перших років своєї роботи консерватором Гербарію
Харківського ботанічного саду (1921 р.), під час навчання в аспірантурі
науково-дослідної кафедри ботаніки при ХІНО (1922 р.), працюючи на посаді
завідувача Гербарію Харківського ботанічного саду (1926 р.), завідувача
Гербарію та Відділу геоботаніки УІПБ (1928 р.), завідувача Секції геоботаніки
Українського інституту агроґрунтознавства (1930 р.), Є.М. Лавренко незмінно
приділяв велику увагу природоохоронним питанням. У 20-х рр. він опублікував
низку статей з питань охорони природи в Україні, серед найвагоміших з них
слід назвати: «Охорона природи на Українi» [210, с. 162–179], де дослідник
детально охарактеризував положення про охорону природи в Україні, навів
перелік і опис наявних заповідників, парків, заказників, ділянок степової цілини
тощо, вказав установи, які відають охороною цих цінних природних об’єктів,
писав про завдання їх збереження, а також праці «Росліннiсть цiлинних степiв
України та їх охорона» [211, с. 20–33], «Лiсовi пам’ятки природи на Українi та
їх охорона» (спільно з П. Погребняком) [212, с. 10–30].
Відповідно до прийнятого 16 червня 1926 р. декрету ЦВК і РНК УСРР
«Про пам’ятники культури і природи» НКО УСРР створив природоохоронну
інспектуруу складі Головного інспектора охорони природи в центрі та чотирьох
обласних на периферії – Харківської (13 округів), Київської (17 округів),
Дніпропетровської (5 округів) і Одеської (7 округів), а також окружних і
районних комісій і мережі кореспондентів. Центральним інспектором
призначено О.С. Федоровського, харківським – Є.М. Лавренка (у 1929 р. –
Н.О. Шостенко, з 1930 р. – М.С. Шалит), київським – М.В. Шарлеманя (з
1929 р. – Ю.Д. Клеопов), одеським – О.О. Браунера, дніпропетровським –
М.П. Акімова. Із середини 20-х рр. українські природоохоронці почали активно
порушувати питання про заповідання островів і кіс на узбережжі Азовського і