Упрощенная HTML-версия
183
встановлювались століттями. Коли раніше землеробство було доповненням
до зернового господарства, то тепер воно отримало самостійне значення і в
кожному з окремих районів УСРР знаходило агрономічну основу, яка
створювала
максимальні
можливості
для
його
прогресивного
функціонування. Незадовільна агротехніка була однією з причин, що
стримувало еволюцію землеробства. Першочерговими завданнями
економічного розвитку стало перетворення країни із аграрної в
індустріальну, подолання технічної відсталості, забезпечення економічної
незалежності та обороноздатності. Невід’ємною умовою цього відмітимо
модернізацію економіки, основним важелем якої стало технічне
вдосконалення всього народного господарства.
Соціально-економічна кон’юнктура у 1930–1941 рр. позначилась
суспільною колективізацією, що відбувалась на фоні трагічних подій
розкуркулювання та виселення, полювання на так званих ворогів народу. До
куркулів механічно віднесено ініціативну та працездатну частину
українського селянства. Значної шкоди завдавали регламентованість
господарського життя села, гонитва за рекордами, окозамилювання. Село
стало джерелом коштів і робочої сили для індустріалізації країни, де основою
передусім слугувала УСРР і європейська частина РРФСР. Курс форсованої
індустріалізації передбачав переміщення коштів із аграрного сектора
економіки в індустріальний, першочергово на потреби важкої промисловості.
Низький рівень сільськогосподарського виробництва стримував
загальний економічний розвиток країни, створював значні перешкоди для
подальшого розширення індустріалізації. Урядом взято курс на виробниче
кооперування сільського господарства, колективізацію, яка першочергово
поширилася на зернове виробництво. Перехід до нових форм
господарювання здійснювали надзвичайно болісно. Усуспільнення
виконували швидкими темпами, застосовуючи не економічні, а
адміністративно-вольові, насильницькі методи. Керівництво держави
поспішно шукало виходу із практично повного розвалу аграрного сектора