Упрощенная HTML-версия
121
інституалізацією сівозмін розглядали спеціалізацію і диференціацію
галузевих наукових знань, формування понятійно-категоріального та
методологічного апаратів, організацію галузевих навчальних закладів і
науково-дослідних установ, а також неформальних наукових та громадських
об’єднань. Процеси інституалізації охопили землеробську науку у 1884 р. –
на початку ХХ ст., тому саме цей відрізок розглянуто як початок розвитку
наукового обґрунтування сівозмін. Охарактеризуємо його передумови,
сутність та динаміку.
На початку ХХ ст. Російська імперія залишалась аграрно-
індустріальною державою, де у процесі індустріальної модернізації земля
перетворилась на товар, який підлягав купівлі та продажу. Частина
поміщиків переорієнтувала власні господарства з виробництва одного виду
сільськогосподарської продукції на багатогалузеві. У цей час землеробство
залишалось відсталою галуззю, що зумовлено наявністю значної кількості
дрібних господарств, серед яких відбувався безперервний процес
диференціації; розорюванням з кожним роком все більшої площі природних
угідь і низьким рівнем польового кормовиробництва; несприятливою
державною політикою у завданнях експорту сільськогосподарської
продукції. Соціально-економічна кон’юнктура загострилась з початком
світової економічної кризи 1900–1903 рр., яка охопила всю Російську
імперію. Становище ще більше ускладнилось з початком першої світової
війни, що значною мірою відобразилось на кількісному та якісному стані
землеробства. До різкого зниження сільськогосподарського виробництва
призвели розруха, нестача насіння, добрив, недотримання сівозмін та
погіршення фітосанітарного стану ґрунту і посівів.
Після 1917 р. соціально-економічні чинники розвитку землеробства
позначилися зміною економічних принципів і підходів до виробництва
сільськогосподарської
продукції,
важливістю
чергування
сільськогосподарських культур у сівозмінах, що виставляло принципово нові
вимоги до наукового забезпечення галузі [441]. Першочерговими завданнями