Упрощенная HTML-версия
103
Соціально-економічні передумови для становлення наукової думки про
сівозміни забезпечено селянською реформою 1861 р. [464, с. 83], яка
створила підґрунтя для розвитку промислового капіталізму, виокремлення та
зростання товарності галузі. Нові вимоги, які встановлювали до вирощування
сільськогосподарських культур, передбачали зростання їх продуктивності та
скоростиглості, що потребувало володіння спеціальними знаннями і
навиками вдосконалення у бажаному напрямі.
Післяреформений період, перш за все, позначився появою нових
організаційних форм – земств як органів місцевого самоуправління,
впроваджених земською реформою у 1864 р. Земські організації (губернські,
повітові) відіграли помітну роль у поширенні сільськогосподарської освіти та
науки. Вони відкривали сільськогосподарські училища, музеї, дослідні поля
та станції, до роботи яких залучали провідних агрономів. Організовували
сільськогосподарські виставки, здійснювали закупівлю насіннєвого
матеріалу. Поміщицькі та селянські господарства поступово наближувались
до ринкових відносин.
Крім використання машин, ширше застосовували різні агротехнічні
заходи. Впроваджували сівозміни з вирощуванням конюшини, люцерни та
інших бобових культур, застосовували як органічні, так і мінеральні добрива.
Відбувався перехід від трипільних до 5–7-пільних сівозмін із посівами трав
та розорюванням перелогів [515, с. 149]. Розвиток капіталістичного
сільськогосподарського
виробництва,
розширення
транспортних
і
торговельних зв’язків зумовили необхідність спеціалізації землеробства. У
зв’язку з цим південні губернії стали виробляти більше товарного зерна,
особливо пшениці та ячменю; правобережні та, частково, лівобережні –
цукрових буряків, пшениці, жита; господарства Полісся спеціалізувалися з
виробництва льону, гречки та картоплі.
У середині XIX ст. трипільні сівозміни вичерпали свої внутрішні
можливості і вступили в протиріччя з потребами розвитку землеробства.
Виходом з цього стану став перехід до багатопільних сівозмін,