Упрощенная HTML-версия
67
роль растительных выделений и межвидовые взаимоотношения в
смешанных посевах» (1956) [11]; Г. Грюмера «Взаимное влияние высших
растений. Аллелопатия» (1957) [9], де подано принципову схему взаємного
впливу рослин і запропоновано термін «
коліни
» (фізіологічно активні
речовини), яким користуються в сучасній алелопатії; Г.О. Санадзе
«Выделение
растениями
летучих
органических
веществ» (1961);
І.Н. Рахтеєнка «Рост и взаимодействие корневых систем древесных
растений» (1963) [31]; А.М. Гродзинського «Аллелопатия в жизни растений и
их сообществ» (1965) [1] проведено дослідження хімічної взаємодії пирію
повзучого з пшеницею, житом та іншими культурами, а також взаємодії
культур у змішаних посівах (1965); М.В. Колісниченка «Биохимические
взаимовлияния древесных растений» (1968); низки оглядових статей
вітчизняних та зарубіжних учених ‒ Боннер (1950); Б. Радемахер (1959);
Х. Бернер (1960, 1961, 1968); М.Х. Чайлахян ‒ розширено та доповнено
роботи Г. Грюмера, уведено поняття стимуляторів росту (1962);
Г.Б. Гортинський (1966). Стало очевидним, що проблему взаємовідносин між
рослинами принципово необхідно вирішувати фізіологічними методами і
використовувати
теоретичні
положення
фізіології
рослин [21–29].
Проведення I-го та II-го Всесоюзних симпозіумів (м. Москва, 1956 та м. Київ,
1967) з фізіолого-біохімічної взаємодії культур у фітоценозах і Міжнародної
конференції з хімічної взаємодії культур у Санта Барбарі (США, 1968) стали
підтвердженням правильного орієнтиру та окреслили напрями вивчення цієї
наукової проблеми [43, с. 164].
Розвиток алелопатичних досліджень мав своєрідний характер ‒
розпочавшись у 50-х роках XX ст. у Німеччині та Франції вони раптово були
призупинені та у 70–80 роках ХХ ст. перенесені до Сполучених Штатів
Америки, де набули статусу добре фінансованої галузі. У цих дослідженнях
брали участь багато університетів і науково-дослідних інститутів.
Особливого розвитку алелопатія набула наприкінці XX ст. і продовжує
розвиватися й нині.