Упрощенная HTML-версия
64
певних рослинних видів, кореневі виділення яких взаємно нешкідливі. На
основі цих уявлень А. Декандоль пояснював неможливість монокультури у
сільському господарстві й розробив біологічну теорію сівозмін, яка
ґрунтувалася на тому, що у природних умовах монокультура відсутня і
рослини чергуються на одній території. Причину необхідності чергування
дослідник вбачав у тому, що кожна рослина нагромаджує у ґрунті кореневі
виділення, шкідливі для неї самої, тоді як для інших рослин вони –
необхідний чинник існування [2, с. 10].
Німецький учений Ю. Лібіх (1803–1873), створюючи теорію
мінерального живлення, розкритикував гумусну теорію й довів, що рослини
можуть зростати й без органічних сполук у ґрунті, а основу врожаю
становлять фотосинтез і мінеральне живлення сполуками, які людина
хімічними методами має повертати у ґрунт. Дослідник знехтував тим
фактом, що все ж рослини деякою мірою споживають органічні сполуки,
наявні в кожному типі ґрунту. Це поглинання органічних речовин із ґрунту
і є передумовою алелопатичної взаємодії рослин. За критикою гумусної
теорії було відкинуто і її позитивні надбання, тому знадобилось майже
п’ятдесят років, щоб подібні ідеї почали з'являтися у літературі [3, с. 8‒9].
Отже, наприкінці XVIII – початку XIX ст. почалося становлення
вчення про хімічну взаємодію рослин на основі узагальнення теоретичних і
перших експериментальних даних, хоча дослідники не завжди могли
правильно трактувати отримані результати.
Збір експериментальних відомостей про фізіолого-біохімічний
взаємовплив рослин, тобто утвердження вчення про алелопатію.
Наприкінці
XIX ‒ початку XX ст. проводилися дослідження ґрунтовтоми, що
зумовлювалася токсичними виділеннями рослин. Цю проблему вивчали
багато вчених ‒ С.М. Богданов, Ф.Т. Перитурін, В.П. Іщеряков,
Г.Б. Гортинський, О. Шрейнер, С.У. Пікерінг, Г. Грюмер. Вони досліджували
в лабораторних умовах вплив промивних вод, які проходили через посудини
з рослинами-донорами, на ріст інших рослин. Досліди проводили з