Упрощенная HTML-версия
63
Лише наприкінці XVIII – початку XIX ст. уявлення про взаємодію
через токсичні продукти життєдіяльності рослин набуло відчутного розвитку
з появою гумусної теорії живлення рослин, відповідно до якої вважали, що
рослина бере поживні речовини від перегнилих відмерлих рослин і тіл
тварин, а також від кореневих виділень.
Один із засновників наукової агрономії – А.Т. Болотов (1738‒1833),
розвиваючи ломоносівські традиції і спираючись на власний досвід у
сільському господарстві, своїми дослідженнями випередив наукові
досягнення західних учених. Творча спадщина вченого налічує понад 300
статей, переважна кількість яких становить базис сучасної науки і практики.
А.Т. Болотов ‒ автор першого російськомовного методичного посібника з
морфології та систематики рослин, прихильник біологічного землеробства з
урахуванням «відпочинку» полів і застосування гною. У роботі «О
несоответствии урожая посеянным семенам» (1779) автор розглядає
обставини, що знижують урожайність, привертає увагу читачів до
шкідливого впливу різних організмів, які живляться висіяною культурою,
розкриває характер шкідливого впливу загущених посівів і шкоду від
бур’янів [41].
У подальшому швейцарський учений О. Декандоль (1778‒1841)
розвинув уявлення про взаємовплив рослин у процесі боротьби за
існування. Його син А. Декандоль (1806‒1893), у праці «Досліди по
фізіології рослин» (1836) виклав уявлення про хімічну взаємодію рослин
через токсичні продукти кореневих виділень. Він обґрунтував, що корені
деяких рослин виділяють певні речовини, які шкідливо діють на інші
рослини [46, с. 25]. Такі уявлення підводили міцну базу під алелопатичні
міркування. Якщо рослини залишалися багато років на одному місці, то
вони вимушені були поглинати власні відходи (токсини), що вело до
їхньої загибелі. Тому при вирощуванні їх треба чергувати, що
підтверджувалося спостереженнями у природі та досвідом землеробів. Ця
теорія давала просте пояснення змінам рослинних угруповань і асоціаціям