Упрощенная HTML-версия
93
на штучному раціоні і встановив, що тварини не можуть залишатися
здоровими, якщо споживають тільки білки, вуглеводи і жири [199, c.668-669].
У 1880 році російський лікар М.І. Лунін у своїй праці «Про значення
мінеральних солей для живлення тварин» експериментально довів, що крім
білків, вуглеводів, жирів, солей і води для нормального росту, розвитку і
життєдіяльності тваринам необхідно отримувати особливі речовини невідомої
природи, які містяться в природних продуктах харчування (наприклад, в
молоці) [200, c.399].
Великий вклад у вивчення вітамінів вніс голландський лікар Х. Ейкман,
який довго працював на острові Ява в Індонезії. У 1897 році він встановив, що
хвороба бері-бері розвивається при споживанні виключно шліфованого рису,
проте піддається лікуванню за допомогою екстракту з рисових висівок. У 1906
році Ейкман зробив висновок, що рис містить якусь речовину, яка необхідна
організмові.
Англійський біохімік Ф. Г. Хопкінс описував цингу і рахіт як «хвороби,
про які відомо багато років, що вони розвиваються у зв’язку з дієтичними
факторами». У 1929 році Х. Ейкман і Ф. Г. Хопкінс були нагороджені
Нобелівською премією з фізіології і медицині за відкриття вітамінів [199,
c.669].
Термін «вітамін» запропонував у 1912 році польський вчений-хімік
Казимир Функ. Він вивчав речовину, виділену із рисових висівок, яка навіть в
дуже малих кількостях могла вилікувати голубів від хвороби бері-бері.
Визначивши хімічний склад речовини і виявивши в ній аміногрупу, К. Функ
назвав її «вітамін» – «амін життя» (від слова «vita» – життя). Ця назва
збереглася до цього часу, хоча азот міститься не в усіх вітамінах [201, 214].
Отримана ним речовина – вітамін В
1
. Найбільшого розквіту вивчення хімії
вітамінів досягла у 30-х роках ХХ століття.