Упрощенная HTML-версия
72
сечової кислоти. Як зазначає сам автор, методика, надрукована у 1882 році, є
значно ефективнішою [186].
На час відкриття І. Я. Горбачевським сечової кислоти інструментальних
методів аналізу хімічних речовин практично не існувало. Тому для
ідентифікації речовин використовували різноманітні як хімічні (визначення
кислотних та основних чисел, що давало змогу знати приблизну молекулярну
масу речовин; визначення кількості ненасичених зв’язків у молекулі;
елементного аналізу), так і фізичні (визначення температури кипіння та
плавлення; розчинність у різноманітних розчинниках; морфологія кристалів)
методи аналізу. У випадку, коли всі ці параметри були близькими, або
збігалися з уже відомими речовинами, можна було припустити, що одержана
речовина є ідентична відомій. Також одним із основних методів дослідження
будови молекули вважався зустрічний синтез, який полягає у тому, що одну і
ту ж саму речовину одержують зовсім різними шляхами. Суть методу полягає
в тому, що найбільш надійним, беззаперечним доведенням встановленої
аналітичними методами структури нової речовини є її синтез і ідентифікація
шляхом порівняння природного і синтетичного зразків. Тому будову хімічних
сполук (а вони тоді переважно всі були природними) вивчали шляхом
розщеплення молекул, в основному їх окиснювали за кратними зв’язками
і/або віцинальними гідроксилами, тобто «ділили» молекулу на частини всіма
відомими способами, намагаючись це зробити поетапно до більш простих і
вже відомих фрагментів, а потім із цих фрагментів намагались зібрати
структуру назад, але так, щоб результат не суперечив відомим якісним
реакціям сполуки, елементному аналізу і молекулярній рефракції, а вже
пізніше й інфрачервоним та електронним спектрам поглинання. Таким чином,
складалося уявлення про гіпотетичну будову молекули. Після цього
проводили синтез цієї ж речовини – ніби «йшли назустріч» шляху аналізу.
Якщо в результаті синтезу отримували ту ж саму сполуку, яку аналізували,
структура вважалася доведеною [154].