Упрощенная HTML-версия
70
кольору, який під дією аміаку забарвлювався в багряно-червоний, а під дією
розчину їдкого калію в фіолетовий колір» [185].
Таким чином, штучно одержана речовина мала всі основні властивості і
вступала в реакції, характерні для сечової кислоти. Тобто, І. Я. Горбачевський
довів, що отримана сполука і справді є сечовою кислотою, за допомогою
якісних реакцій, які були відкриті багатьма вченими світу [151], зокрема
Ф. Велером, Ю. Лібіхом, Е.Фішером, В. Траубе, О. Розеном та ін., під час
дослідження сечових камінців та невдалих спроб синтезувати цю сполуку.
Але вчений не зупинився на досягнутому і в подальшому кілька разів
проводив зустрічний синтез із різних вихідних речовин, аби довести, що
отримана ним сполука і справді є сечовою кислотою, а також дослідити
будову молекули отриманої речовини [154].
Оригінальність здійсненого І. Я. Горбачевським синтезу полягала
передусім у тому, що, як показали дослідження, проведені в 50-х рр. уже ХІХ
століття, в організмі тварин і людини при біосинтезі пурину, попередника
сечової кислоти, як компонент у ферментних реакціях використовується
найпростіша амінокислота гліцин, тобто сполука, яка була використана
І. Я. Горбачевським для синтезу сечової кислоти в лабораторних умовах.
Ідею синтезу сечової кислоти підхопили багато вчених із усього світу.
Так, у 1884 році в журналі «Chemische Berichte» опубліковано статтю із
запропонованим синтезом сечової кислоти із 7-саркозилсечової кислоти
(7-(N-метил-гліцил)-7,9-дигідро-3Н-пурин-2,6,8-трион) і води за схемою
поданою на рис. 1, яка знаходиться в базі структурного пошуку Reaxys.