Упрощенная HTML-версия
146
А. С. Бориневич безперервно проводив активну науково-освітню роботу
[276]. На жаль, вчений так і не був обраний академіком АН УРСР, істинних
причин автор роботи в джерелах не знайшла (у фондах Наукового архіву
Президії НАН України [196-198] документи про відхилення кандидатури
Антона Самійловича не були виявлені), але серед рідних вченого побутувало
твердження, що А. С. Бориневич був надто цінним експертом з господарчої
статистики, який мав власне уявлення про реальний економічний стан
регіону, та був в змозі надати незалежну оцінку дійсного становища
господарства Одеської області, тому його було «вкрай небажано відпускати»
з Одеси. Висувалася й інша причина: «Антон Самійлович до самої смерті
ніби залишався заручником у рідному місті, скоріше всього через родинні
зв’язки з Л. Д. Троцьким», – також стверджує правнучка вченого
Н. В. Гридіна, «тим не менш, нам завжди заборонялося згадувати про це», –
передає вона слова З. А. Бориневич-Бабайцевої [118].
Влітку 1941 р. О. К. Сидоров, на той час директор Одеського
кредитно-економічного інституту, повідомив колектив про евакуацію з міста
провідних вчених. У відповіді директору професор А. С. Бориневич
продемонструвавши свій патріотизм, любов до рідного міста, з великою
образою сказавши: «Я народився і виріс в Одесі і нікуди звідси не поїду. Будь
що буде, але я ніколи не покину свій дім і не стану біженцем». Хоча історик
єврейського народу на теренах України С. Я. Боровий зазначав, що так
вчинила більшість професорів – неєвреїв за національністю, яким не
загрожував геноцид А. Гітлера [215]. В особистому архіві Н. В. Гридіної
зберігається відкритий лист А. С. Бориневича до першого секретаря
Одеського обкому комуністичної партії України А. Г. Колибанова, датований
вереснем 1944 р. Головна наскрізна думка листа полягала в любові вченого
до рідного міста, яке вистояло перед усіма негараздами. «Только лишь труд и
любовь к Одессе, объединившей в себе столько народов, создали такое
понятие, как «одессит» [103].