Упрощенная HTML-версия
5
ВСТУП
Актуальність теми.
На сьогодні площа сільськогосподарських угідь в
Україні становить 41,6 млн га, з них орних земель – 32,5 млн га. На всій
території ріллі запроваджують історично різноротаційні сівозміни всіх типів і
видів інтенсивно-екологічного спрямування. У деяких випадках
високопродуктивні експортні культури чергують з недотриманням
рекомендованих попередників, періодів повернення на попереднє місце
вирощування та застосуванням агрохімікатів понад допустимі межі.
Результат такого використання земельних угідь проявляється в деградації
ґрунтового покриву: щорічні втрати гумусу становлять близько 20 млн тонн,
третина орних земель зазнає водної ерозії та дефляції, в результаті чого
знижується виробництво сільськогосподарської продукції та погіршується її
якість. Тому пріоритет повинен надаватися збереженню й відтворенню
родючості ґрунтів, покращанню екологічного стану довкілля на основі
впровадження основної економічно вигідної та безпечної ланки землеробства
– науково обґрунтованих агрофітоценозів або агроекосистем у вигляді
штучних угруповань сільськогосподарських культур (сівозмін), адаптованих
до різних ґрунтово-кліматичних умов нашої країни.
Нині залишається недостатньо дослідженою безперечно актуальна
проблема еволюції теорії, методології та практичного застосування сівозмін,
які відзначаються кумулятивним характером наукового знання. На кожному
історичному етапі свого розвитку воно синтезує в концентрованому вигляді
колишні досягнення. При цьому напрацьований науковий результат стає
невід’ємною часткою його загального уявлення. Спадкоємність науково
обґрунтованих агроекосистем, яка ґрунтується на фундаменті теоретичного
знання, нагромадженого попередніми поколінням, забезпечує їхній
поступальний, незворотний розвиток. На історичному шляху свого розвитку
сівозміни у землеробстві України акумулювали багатовіковий вітчизняний
досвід, збагативши його кращим із здобутків зарубіжних напрацювань.