Упрощенная HTML-версия
99
трудівників, зайнятих у молочному скотарстві, були об’єктивною необхідністю,
на відміну від преміювання згідно з економією прямих витрат у цілому по
господарству, що зацікавило колективи ферм у ефективному використанні кормів.
У 1988 р. розроблені М. І. Нижнім нові форми оплати праці, орієнтовані на
кінцеві результати господарювання як первинних трудових колективів, так і в
цілому по господарству, сприяли збільшенню виробництва валової продукції
тваринництва порівняно з 1987 р. на 1 млрд крб, або 3,8 %, м’яса – на 1,6 %,
молока і вовни – на 3,0 %, яєць – на 1,0 %. Виробництво цукру в Україні за 1976–
1990 рр. збільшилося від 9,2 до 13 млн т. Протягом 1986–1990 рр. середньорічний
валовий збір зерна в Україні зріс на 23,2 %. Виробництво зерна на одного жителя
країни в 1989 р. перевищило тонну (у середньому 34,8 ц/га), що відповідало
світовому рівню.
Підвищенню заінтересованості у результатах розвитку сільського
господарства завдяки впровадженню запропонованих М. І. Нижнім нових форм
оплати праці в 1988 р. сприяло прийняття Закону «Про кооперацію в СРСР», який
визначив право на оренду як дієвий механізм удосконалення виробництва
сільськогосподарської продукції. Його наприкінці 1980-х рр. застосовували
2/3 колгоспів і радгоспів (з яких 500 перейшли на нього в повному обсязі), де
було зайнято 14 % загальної чисельності сільськогосподарських працівників, за
якими закріплено п’яту частину поголів’я великої рогатої худоби й свиней,
третину ріллі. У 1988 р. орендний підряд був упроваджений в 15,1 тис.
виробничих підрозділів майже 5 тис. господарств (47,0 % від їх загальної
кількості), де продуктивність праці (при нижчій фондоозброєності порівняно з
суспільним сектором виробництва сільськогосподарської продукції) була в
1,5 рази вищою і перевищувала у середньому 13 тис. крб на одного працюючого.
Кожен орендар обробляв удвічі більше ріллі та вирощував в 1,5 рази більше
худоби, ніж у середньому один колгоспник [2, с. 450]. Спочатку нормативні
документи рекомендували укладання договорів оренди строком на 3–15 років, а з
березня 1989 р. – від 5 до 50 років, що стимулювало господарські інтереси
[2, с. 452–453].